Перші  письмові  згадки  про  школу  зустрічаємо  в  історико-статистичному  описі  Харківської  єпархії  Філарета.  Філарет  зазначає,  що  за  ревізією  1732  р.  в  с. Комарівка  була  школа  при  Успенському    храмі,  це  була  церковна  школа.  Навчав  дітей  піп  Афанасій. 

У  80-х  роках  ХІХ  ст.  комарівські  землі  належали  Холодову  Гаврилі  Фокичу,  землевласнику  Ізюмського  повіту,  запасному  фельдшеру. В 1888 р.,  в  честь  чудесного спасіння  царської  родини  на  станції Борки,  він  вирішив  віддати свій  будинок  для  приміщення  церковноприходської  школи, забезпечити школу  меблями. 

Архівні  джерела  свідчать: "В приходе єсть церковно-приходская школа, построена в 1890 году землевладельцем Гавриилом Фокичем Холодовым (так у документі), учащихся в ней 50, 38 мальчиков, 12 девочек "У   розділі "Имеющиеся в приходе школы" вказано "Церковно-приходская школа открыта в 1890 году, помещается в собственном доме, на ее содержание от церкви отпускается 40 рублей. В текущем году в ней обучается 37 мальчиков, 23 девочки. Законоучителем при школе состоит приходской священник Василий Сукачов, учителем - Михаил Иосифов Осенин. Попечителя при школе нет".

1889 р. Холодов  Г.Ф.  продає  володіння  в  Комарівці,  а  сам  переїжджає  до  сусіднього  села - Миколаївки.  Цього  ж року комарівські  землі  купує  Анастасія  Андріївна  Карцова (уроджена  Миклашевська)

А.А. Карцова  належить  до  когорти  перших  жінок,  які  в  Російській  імперії  до  революції  проводили  самостійні  археологічні    розкопки.  Вона  була  першою  жінкою—археологом  на  Україні. 

Переїхавши  у  1889 р.  до  Комарівки  А.А. Карцева  опікується над  місцевою  школою.  Завдяки  природній  чуйності  Анастасії  Андріївни,  якій  були  близькі  потреби  дітлахів  у  досить  важких  умовах  тодішнього  сільського  життя. Жителі  Комарівки  зажди  називали її  «добра  бариня».  

Мабуть  саме  тому  сільська  громада постійно  обирала  Анастасію  Андріївну  Карцову  опікуншею  школи.   Як  розповідає  Заєць  Валентина  Григорівна (1953 р.н.):  « Моя  бабуся  Чехова  Орина  Тимофіївна (1890 р.н.)  часто  згадувала  як  у  дитинстві  іноді  ходила  до  школи  замість  своєї  сестри.  До  школи  тоді  записували  всіх,  але  ходили  на  заняття  хто  як.  Бабуся  дуже  раділа  таким  моментам, коли  приходила  її  черга.  Іноді  просто  тікала   з  дому,  аби  лиш  подивитися  на  красиву  школу,  але  найбільше  вона  захоплювалася  вродою,  розумом  і  добротою  вчительки.  «Бариня  була  така  добра  і  красива.  Дуже  любила  дітей  і  своїх  селян».  Отже,  ймовірно  Анастасія  Андріївна  Карцова  була  не  тільки опікуншею,  а  ще  і  навчала дітей  у  місцевій  школі  поряд  ізі  священником

Комарівська  школа  кінця  ХІХ ст. – поч.. ХХ ст.   залишалася  церковнопарафіяльною.   Згадує  Потапенко  Світлана Олександрівна (1947 р.н.) «Як  розповідала  моя  бабуся,  у  нас  в  селі  при  церкві  проходили  храмові  празники. Вони  були  присвячені  тому  святому,  день  якого  відзначався.  У  той  день  біля  церкви  був  ярмарок.  Уроків  в  школі  не було. » 

Наприкінці  грудня  1917 р.  в  селі  була  встановлена  радянська  влада.  Відповідно  до  постанови  Культурно-просвітницької  комісії  Харківського  губернського  земства  від  11-13  жовтня  1917 р.  Комарівську  церковнопарафіяльну  школу ( як  і  багато  інших)  було  передано  у  відомство  Комісаріату  народної  освіти,  а  з  1  січня  1918 р.  передано  у  відомство  Ізюмського  земства.  Також  з  1918 р.  у  Комарівській  школі  вже  не  викладалися  релігійні  предмети.

Комарівська  церковнопарафіяльна  школа  або  як  її  називали  місцеві  жителі  «сільська  школа» була  поблизу  церкви,  там, де  стояли  попівські  хати  та  сторожка.

Після  встановлення  радянської  влади  у першій  половині 20-х р.  створено  колонію  ім. Дзержинського.  Це  був  навчально-виховний  заклад  для  безпритульних  хлопчиків. (  ФОТО ).  Згадує   Корчма Л.В., вихованець колонії ім. Дзержинського:  «Нас, трьох братів - мене, молодшого брата Льоню і старшого брата Мішу - привезли то Комарівської дитячої трудової колонії імені Дзержинського у 1924 році. Колонія розміщувалася на усадьбі якогось крупного поміщика, харошого хазяїна. Воспитували нас дуже грамотні люди, прилічно воспитані і вони привчали нас до роботи, дисципліна була дуже строгою. В колонії були кам'яні корпуси, мельниця, маслобойка, кузня, столярні і слюсарна мастєрська. Ми, усією братвою, кожного дня працювали на разних містах. Тому кожен вмів кувати, знав токарне і слюсарне діло. Крім того, колоністи, під присмотром дорослих, вели самостійно все сільське хазяйство - були у нас і коні, і телята, тому ми не залежали ні від кого, все продовольство було своє. Неподалік колонії стояла церква, а внизу зліва простягалося село Комарівка, а справа – Пристін».

В  1936  р.  її  вихованцем  був  Володя  Трофімов,  який  в роки  Великої  Вітчизняної  війни   став  Героєм  Радянського  Союзу

В  30-х роках  минулого  століття  Успенський   храм  було  підірвано,  відповідно  зруйнували  й  інші  господарчі  будівлі.  Як  розповідає   Вовк Іван Іванович    «Приміщення  школи   прийшло  в     нєгодность,  із  залишків  зруйнованої  церкви  побудували  нову  школу.» 

Саме  це    приміщення  протягом  1932-1962 років  і  було  школою в с.Комарівка.  Навчання  відбувалося  у  дві  зміни.  В  ній  навчалися  діти  з  Комарівки  та  навколишніх  сіл  та  діти  з  колонії  ім. Ф.Дзержинського.

 Розповідає  Вовк Іван  Іванович: «Директором  колонії  був  Сільченко.  Ця  колонія  проіснувала  до  1941 року.  Коли  почалася  війна – приміщення  школи   віддали  під  госпіталь.  А  вже  в  1943 р.  після  звільнення  Ізюма  знову  відкрили  школу.  Сюди  завезли  дітей-сиріт,  батьки  яких  загинули  в  роки  Великої  Вітчизняної  війни.»

Тяжко   було   за   короткий   час, коли   все   було   розграбовано   і   зруйновано, привести  в  задовільний  стан    шкільне  приміщення. Але  батьки   і   вчителі   зробили   все   залежне   від   них  і  в  вересні  1943  року  було   відновлено  навчання   в  1 –7  класах. Навчати   дітей   учителям, а   також   учитися   учням   було  дуже   тяжко: не   вистачало   навчальних   приладів, підручників  і  зошитів.   

Кульпан  Володимир  Петрович: «У  дитячому  будинку  були  також  діти-сироти  офіцерів Радянської  Армії,  які  загинули  в  роки  війни.  Тому  тут  працював  дуже  сильний  викладацький  колектив  вчителів.  Всі  були  дуже  висококваліфіковані.  Дитячий  будинок  проіснував  десь  до  1954 р.  Тоді  його  розформували. Школа  стала  десятирічною.  Кращим  учням  дитячого будинку  дозволили  отримати  середню  освіту.  Із  золотими  медалями  школу  закінчили  Мойсеєнко  Станіслав,  Люся  Чайка,  а  срібні - Березюк  Іван,  Свистунов  Іван  »

Директором  дитячого  будинку  для  сиріт  був  Кісь,  а  згодом  на  цій  посаді  його  змінили  Заїка  Василь  Степанович  та  Карпунов  Кость  Андрійович.  Вихователями  працювали  Напрасник  Настя  Сидорівна,  Вацетко  Галина  Григорівна,  Шевченко  Марія  Афанасівна

Поряд  з  дитячим  будинком  працювала  і  звичайна  школа  для  місцевих  дітей

            З 1943  по  1963  існувала  Комарівська  школа.  (ФОТО –вхід  на  територію школи). Першим  її  директором  після  війни  був  Онищенко  Федір  Іванович,  згодом  став  Довбня  Григовій  Іванович,  а  в  60-х  роках Зінченко  Петро  Васильович.

В зв’язку великою кількістю дітей, після війни, відкривалися школи (в основному початкові) для  дітей  хуторів  Холодний  яр,  Бистрицький  та  Василівка (нині  територія  сучасного  села)  була  створена  початкова  школа,  яка  називалася  Холодноярська  початкова  школа. Приміщенням  для  школи  служила  стара  панська  хата  ще  часів  її  колишнього  власника  пана  Холодова.  Два  рази  школа  змінювала  приміщення. Спочатку  це  була  велика  хата  з  3  кімнатами.  Велика  кімната  використовувалася  під  клас,  прихожа – роздягальня,  там  була  піч,  вода.  Ще  одну  кімнату  займала  вчителька.  Вона  там  і  жила.  Завідувачем  школи  була  Муковоз  Люба  Сидорівна.   Холодноярська  школа  проіснувала  до  1963 року.(ФОТО)

В зв'язку з тим, що приміщення школи було старим для навчання було виділено 2 кімнати у хаті де розміщувався клуб і колгоспна бухгалтерія ( вона була переведена в інше приміщення). В цій школі навчання було у 2 зміни 1 клас у першу, а 2 і 3 у другу.

   У 1962 році, в зв’язку  із  будівництвом Червонооскільського водосховища на р. Оскіл,  з село Комарівка було перенесено у долину річки Бахтин,  де  були  розташовані  три  хутори – Холодний  яр,  Василівка  та  Бистрицький  виникла  потреба  у  будівництві  нової  школи.  При будівництві школи була народна толока - всі люди села приходили будувати школу. Чоловіки місили глину, а жінки, разом з дітьми вмазували стіни, накладали стелю на горищі. Після роботи всі сідали обідати, потім ще довго лунали пісні, жарти, сміх.  Школа  була  збудована  досить  швидко.  Майже  за  рік. У  її   будівництві  приймали  участь  і батьки,  і  діти.

  В  1963 році  Комарівська  8-річна трудова  політехнічна  школа  відкрила  свої  двері  учням.  (ФОТО підгот школи до відкриття) По  сьогоднішній  день  новозбудоване  приміщення  і  є  школою  для  дітей  двох  сіл – Комарівки  і Миколаївки. 

Кількість  учнів  школи  в  1963  р.  була  майже  150  чоловік,  такою  ж  вона  була  приблизно  до    середини  70-х років.  Після  об’єднання  колгоспів  «Комуніст»  та  «Червоний  Оскіл» частково  розпочався  виїзд  жителів  села  і  тому  кількість  учнів  зменшилася  до  100,  а  у  80-х  роках  вона  становила  приблизно  80 чоловік. 

Поряд  із  новозбудованою  школою  у  1964-65 р.  учні  посадили  великий  яблуневий  сад,  який  існує  і  до  сьогодні.  Він  є  улюбленим   місцем  і  дітлахів,  і  дорослих.

З  теплотою  у  серці  згадують  випускники  роки   навчання  у  Комарівській  школі  та  її  вчителів.

Захарченко  Валентина (випускниця 1972 р.): « У  школі  був  гурток  «знавців  російської  мови».  Вела  його  Павленко  Віра  Іванівна.  Саме  вона  нас  вчила  розгадувати  ребуси,  кросворди,  шаради.  Навчала  нас  виразному  читанню.  Напрасник  Настя  Сидорівна створила  групу  екскурсоводів.  Кожного  року  кращі  учні  їздили  на  екскурсії  до  різних  міст.  Ми побували  в  Ленінграді,  Севастополі,  Сімферополі,  Славяногорську,  Краснодоні.  Потім  ми  готували  повідомлення  і  проводили  заочну  екскурсію   для  тих, хто   не  їздив  і  для  молодших школярів.  Також, ми,  екскурсоводи,  працювали  у  шкільному  куточку  В.І.Леніна. розповідали  його  біографію,  про  дитячі   і  юнацькі  роки,  навчання  в  університеті.  В  зимовий  період  на  великих  і  малих  перервах  Настя  Сидорівна  вчила  нас  танцювати  вальс,  полечку,  кроков’як.  Включали  програвач,  ставили  платівку  із  записом  музики.  Коли  було  тепло,  восени,  весною  і  влітку,  обов’язково грали  на  подвір’ї  у  гру  «Ручеёк».  Через  увесь  шкільний  двір  протікав  струмочок  з  учнів  усієї  школи. Особливо  у  цю  гру  любили  грати  старші  учні  школи.  Один  раз  на тиждень  у  нас  був  культпохід  у  клуб  на  дитячі  кіносеанси.  Квиток  коштував  5 коп.  ми  переглядали  фільми  на  військово-патріотичну  тематику, мультфільми  і  обов’язково  кіножурнал «Хочу  всё  знать».  Потім  у  классах   відбувалося  обговорення.  Також  у  школі  проводилися  олімпіади  з  різних  предметів.  Ми  здавали  норми  ГТО,  отримували  посвідчення  і  значки» .

Захарченко Людмила (випускниця  1975 р.): « Гра  «Зарница»   в  нашій  школі  не  проводилася.  У  Бистрицькому  ярку  Логвиненко  Г.І.  щороку  організовував   гру  «Знамя».  Вона  чимось  нагадувала  «Зарницу».  За  картою  та  вказівками    у  ярку  та  лісі  ми  шукали  захований  прапор.  Тому  гру  і  назвали «Знамя».  Також  Григорій  Іванович,  як  вчитель  німецької  мови,  очолював  КІД («Клуб  інтернаціональної  дружби»). Ми  класами  переписувалися  з  дітьми  інших  країн.  Найбільше  листувалися  з  дітьми  Німецької  Демократичної  Республіки.  Класним  керівником у  нас  була  Трофименко  Лариса  Миколаївна.  Найбільше  ми  любили  ходити  з  нею  в  похід  до  лісу.  Палили  вогнище,  пекли  картоплю,  співали  пісні.